Дев’ятнадцяте століття ознаменувалося важливими, а почасти й доленосними подіями в історії Німеччини. Саме тоді формувалася єдина індустріально розвинена держава, яка в першій половині наступного – ХХ століття – кардинально вплинула на розвиток не тільки Європи, але й майже всього світу. Вихід Німецької держави на передові позиції був також пов’язаний зі вступом на шлях офіційної колоніальної політики. Мета статті – концептуально осмислити ґенезу, процес еволюції та зміст колоніального питання в Німеччині перед вступом на шлях офіційної заокеанської політики.
Колоніальне питання як широкий комплекс проблем, пов’язаних із обґрунтуванням доцільності, необхідності й перспектив здійснення німецької заокеанської політики, тим самим перемістилось із теоретичної площини у сферу реальної практичної діяльності не лише окремих «колоніальних ентузіастів» і товариств, а й держави. Актуальність його дослідження зумовлена, на наш погляд, кількома обставинами.
По-перше, колоніалізм як складне і багатогранне явище в історичному розвитку продовжує привертати пильну увагу науковців різних країн, які представляють численні напрямки й школи. Нові підходи цікаві тим, що дозволяють поглянути на історію колоніалізму через призму «культурно-історичного аналізу», визначення й обґрунтування його цивілізаційної місії в розвитку багатьох країн і народів.
По-друге, історія колоніалізму тісно поєднана та переплетена з епохою імперіалізму і пронизана їхніми взаємовпливами. Звідси, відхід від заідеологізованих й однобічних підходів до розуміння і навіть перегляд теорії імперіалізму в системному ключі дозволяє вийти на нові оцінки колоніалізму й особливостей постановки та еволюції колоніального питання в окремих європейських державах.
По-третє, Німеччина, яка пізніше провідних держав світу стала на шлях колоніальної політики, дуже швидко досягла на цьому поприщі помітних успіхів і стала серйозним конкурентом тогочасних великих колоніальних імперій. У цьому сенсі важливо звернутися до аналізу глибинних засад у постановці колоніального питання в Німеччині впродовж кількох десятиліть, які передували першим колоніальним загарбанням у середині 80-х років ХІХ століття.
По-четверте, надзвичайно важливо дослідити роль визначних представників сфери науки, господарської та політичної діяльності, котрі визначально вплинули на становлення й практичну реалізацію колоніального питання. Серед них, зокрема, назвемо Фрідріха Ліста, Вільгельма Рошера, Генріха Трейчке, Константіна Франтца, Адольфа Ганземана, Вільгельма Кардорфа тощо. Особливо потрібно відзначити рейхсканцлера Отто фон Бісмарка. Саме внутрішня, зовнішня та колоніальна політика „залізного канцлера”, серед них «зсув парадигм» у ставленні до заокеанських завоювань, сприяли швидкому зростанню могутності Німецької імперії в 1871 – 1890 рр.
По-пۥяте, постановка й розвиток колоніального питання в Німеччині не тільки тісно пов’язані з впливом на формування фундаментальних засад тогочасної державної політики, але й розвитком політичних ідей, концепцій, доктрин, частина з яких і сьогодні не втратили своєї як теоретичної, так і практичної значимості. Зокрема, може йтися про обґрунтування доцільності тісного поєднання заокеанських проектів із зміцненням позицій Німеччини в Європі на основі розвитку інтеграційних процесів.
Нарешті, по-шосте, колоніальне питання в Німеччині в сенсі такої постановки наукової проблеми до цього часу ще не було предметом спеціального історичного дослідження.
Колоніальне питання в Німеччині потребує спеціального фахового дослідження як широкого комплексу проблем, пов’язаних із обґрунтуванням доцільності, необхідності й перспектив здійснення німецької заокеанської політики. Хронологічні межі – 1841–1884 рр. – дозволяють простежити процес його переміщення з теоретичної площини у сферу офіційної імперської колоніальної політики кайзерівської Німеччини.
Колоніальне питання в Німеччині 40-х – першої половини 80-х років ХІХ століття доцільно вивчати на основі застосування сучасної теорії постколоніальних студій. При цьому, що важливо з точки зору її наукової актуальності, порушена проблема ще не досліджувалася раніше в такій постановці. Використання наявного широкого комплексу різнопланових неопублікованих архівних та опублікованих джерел і наукової літератури дозволяє комплексно, всебічно й системно дослідити теоретико-концептуальні сторони колоніального питання в Німеччині в окреслених хронологічних межах, розкрити напрямки й етапи його еволюції, а також особливості переходу з площини колоніальної пропаганди у сферу реальної заокеанської політики Німецької імперії.
Відзначимо, що наукова постановка колоніального питання в Німеччині припадає на 40-ві роки ХІХ ст. Уперше в 1841 р. відомий німецький економіст Ф. Ліст у праці „Національна система політичної економії” обґрунтував у теоретичному ключі умови, напрямки й особливості німецької еміграції та колонізації у взаємозв’язку з колоніальною політикою. Заволодіння власними колоніями в Америці, Африці й Океанії розглядалося як важлива умова майбутньої могутності Німеччини. Колоніальне питання було поставлене Лістом у контекст, з одного боку, європейських економічних й інтеграційних процесів, а з другого – доктринальної схеми атлантизму.
Насамперед крізь призму теорії колонізації та посилення міжнародних позицій Німеччини завдяки встановлення впливу на територіях Південно-Східної Європи, Малої Азії, Близького та Середнього Сходу і доповнення їх заокеанськими колоніальними володіннями формулювали колоніальне питання та шляхи його розв’язання в 40–70-х роках ХІХ століття німецький економіст В. Рошер, сходознавець П. Лагард-Беттіхер, дослідник Африки В. Хюббе-Шлейден. Їхні погляди користувались особливою популярністю й підтримкою тієї частини німецького суспільства, яка виступала за органічне поєднання двох шляхів колоніальної політики – внутрішньої (євразійської) колонізації та зовнішньої (заокеанської) експансії.
Слід вказати на очевидну антианглійську спрямованість багатьох проектів, планів і програм у сенсі постановки й реалізації колоніального питання в Німеччині. Найяскравішими прикладами на підтвердження цього можуть слугувати підходи до аналізу зовнішньої й колоніальної політики, притаманні історіографу Німецької імперії Г. Трейчке й досліднику Африканського континенту Е. Веберу.
Загалом, напередодні завершення тривалого історичного процесу об’єднання німецьких земель в одну державу економісти, історики й орієнталісти відігравали велику роль у становленні зовнішньополітичних і колоніальних концепцій, формуванні світоглядних позицій німців. Представники наукових кіл у 40 – 60-х рр. XIX ст. дотримувалися думки, що німецька колоніальна політика є складовою й невід’ємною частиною діяльності на міжнародній арені. Однак деякі прагматично мислячі представники німецької інтелігенції скептично ставилися й навіть заперечували практичне значення колоніальної політики для Німеччини. Найяскравіше ця точка зору тоді була виражена в працях К. Франтца. Щоправда, антиколоніальна спрямованість у нього носила обмежений характер. Заперечуючи німецьку заокеанську експансію допоки не буде забезпечено міцних позицій у Європі, Франтц активно сприяв формуванню громадської думки на підтримку континентальних планів розширення Німеччини, німецької колонізації в Східній і Південній Європі. Він вважав, що Німеччина насамперед повинна суттєво зміцнити свої міжнародні позиції завдяки «внутрішньому розвитку», тобто за рахунок територій Євразійського континенту. Основою цієї могутності має стати завоювання Німеччиною серединноєвропейського простору. Тільки після цього можна говорити про розбудову «Нової Німеччини», яка б включила до складу потужної континентальної держави завойовані нею заокеанські колоніальні володіння в різних регіонах світу.
Водночас багато відомих і впливових німецьких учених не тільки виступали за активне проведення широкомасштабної німецької континентальної й заокеанської колонізації, але й закликала не боятися можливих конкурентів на цьому поприщі, насамперед – Великобританії. Тим самим Трейчке, інші історики й орієнталісти сприяли формуванню антибританської спрямованості колоніального питання в Німеччині. Разом з тим, завдяки їхній науковій і пропагандистській діяльності це питання з точки зору його постановки набрало яскраво вираженого наступального й подекуди навіть войовничого характеру. Воно базувалася на ідейно-теоретичному положенні про те, що німецький народ своєю багатовіковою “героїчною” історією заслужив право зайняти гідне “місце під сонцем”, і ніхто йому не може в цьому перешкодити. Такий підхід, на думку Трейчке та його однодумців, мав сприяти вихованню й піднесенню “німецького духу”, усвідомлення німцями своєї “цивілізаторської” історичної місії.
Колоніальне питання в Німеччині в хронологічних межах досліджуваного періоду пройшло кілька етапів у своєму розвитку.
Перший (науковоекономічний) – 1840-ті роки – ґенеза та змістовна постановка колоніального питання.
Другий (загальнонауковий) – 50–60-ті роки ХІХ ст. – еволюція колоніального питання з точки зору накопичення й розвитку ідей і теоретико-концептуальних підходів.
Третій (пропагандистський) – 1871–1884 рр. – перетворення колоніального питання в предметну сферу колоніальної пропаганди. Причому, якщо в перші роки після проголошення Німецької імперії, вона не виходила за межі теоретичного обґрунтування, то від кінця 1870-х років швидко переходить у площину практичної колоніальної політики, яка користувалася підтримкою з боку держави.
У цьому сенсі на пропагандистському етапі розвитку колоніального питання виокремлено два періоди: І – 1871–1878 рр. – період пропаганди колоніальних ентузіастів; ІІ – 1879–1884 рр. – період колоніальної лихоманки.
З огляду на відзначені особливості еволюції колоніального питання в Німеччині в 40-х – першій половині 80-х років ХІХ ст. можна констатувати, що його формування й розвиток, зокрема і в умовах підготовки до колоніальних загарбань, супроводжувались активізацією колоніальної пропаганди. У своєму розвитку вона пройшла два періоди, пов’язані з подальшою еволюцією колоніального питання.
